Анжела Бабкіна про проєкт Карпатської агенції прав людини «Вестед», каву і життя в Ужгороді та несправджену мандрівку на Донеччину
Особистий досвід вимушеного переселення став для Анжели Бабкіної її суперсилою, щоб після 2022 року бути опорою для інших. Рідну домівку вона покинула в 2014 році, після того як під окупацією опинився Шахтарський район Донецької області. Спочатку перебралась близько — до Новоазовська. А коли і туди дістався ворог, вирішила максимально убезпечити себе. «Я поїхала якомога далі. І коли я їхала вдруге, то уже не хотіла повертатися в регіон – один раз втративши, хочеться більшої стабільності», пояснює свій вибір почати нове життя в Ужгороді.
«Мене більше цікавить те, що допомагає рухати зміни»
Сьогодні Анжела Бабкіна є керівницею проєкту «Сталі та спроможні громадські правозахисні ініціативи Закарпаття», який Карпатська Агенція Прав Людини «Вестед» реалізовує у межах субгранту від Київського хабу прав людини. Робота команди охоплює підтримку внутрішньо переміщених осіб, впровадження інструментів локальної демократії та підвищення правової обізнаності. Комплексне навчання формує інструментар, за допомогою якого громади проявляють свою суб’єктність як у взаємодії з органами влади, так і з іншими гравцями громадянського суспільства.
– Не всі громади розуміють цінність співпраці. Тому ми фокусуємося на тих, хто готовий до взаємодії. Допомагаємо їм підсилити потенціал, почути щось нове, що надихне на дії та рішення. За моїми спостереженнями, там, де влада і внутрішньо переміщені особи взаємодіють з огляду на користь для громади, відбуваються дуже класні речі. Але коли цього нема або люди діють формально, нічого не відбувається і у наслідку програють всі, — пояснює обрані пріоритети проєкту пані Анжела.
Якщо метафорично описувати механіку проєкту, це нагадує відому приказку про «дати вудку і навчити рибалити, замість пригостити рибою». Наприклад, тут на старті відмовилися від ідеї надавати гуманітарну допомогу. Не тому, що це не потрібно, а тому що є ті, в кого це добре виходить. У той самий час, команда «Вестед» знається на тому, як розвивати компетенції для того, щоб стати активним учасником суспільного життя, що для цього потрібно і як формувати суб’єктність у громадах.
– Мене більше цікавить те, що допомагає рухати зміни. Наприклад, щоб люди, які мають статус ВПО, розуміли, щО вони можуть зробити в тому місці, куди вони приїхали. Або як можуть діяти ті, хто споконвіку тут живе і прагне щось міняти, але не знає, як. Ми допомагаємо зростати через знання і компетенції у межах нашого проєкту, — додає Анжела Бабкіна.
Іноді може здаватися, що якісь речі є природньо зрозумілими, але це не так. Людям часто бракує не лише навику бюрократичної взаємодії, поза їх поглядом лишаються непоміченими можливості, які можна використати. Наприклад, переселенці з громад Закарпаття охоче долучаються до навчань від «Вестед» щодо того, як подати заяву до Міжнародного реєстру збитків. Цих знань для захисту власних прав і встановлення справедливості у майбутньому, потребують не лише приїжджі, але і місцеві родини, де є військові, загиблі або зниклі безвісти.
Несподівана зустріч на форумі «Гра в довгу»
З людьми і для людей пані Анжела працювала ще на Донеччині. У 2002 році стала директоркою Шахтарського центру соціальних служб. У цей час познайомилась з більш досвідченою колегою, Вікторією Сєчиною, яка очолювала аналогічний заклад Волноваського району. Часто перетиналися по роботі, мали спільне смислове поле. Але 2014 рік змінив все. Анжела виїхала і контакт втратився.
– Після від’їзду я довго не була на Донеччині. Їздила на Дніпропетровщину, Запоріжжя – це найближчі точки до Сходу. Мої подруги кликали мене до Бахмуту, у Краматорськ. Але я була не готова туди їхати. Це дуже боляче: бути там і не могти поїхати додому. А я не могла, бо була у “списках” так званої днр і не вважала за доцільне за таких умов ризикувати, — пояснює вона.
Наприкінці 2021 Анжела Бабкіна таки відчула в собі готовність побувати у рідній стороні і почала думати про візит до Краматорська і Бахмута і з чим би його можна було порєднати. Та доки план визрівав, сталося повномасштабне вторгнення і задумка зруйнувалась.
– А потім я приїхала на форум «Гра в довгу», який проводив Хаб у Києві. Трохи запізнилась, тож обирала в залі місце, де сісти. Я маю погану зорову пам’ять, але раптом побачила поруч обличчя, яке мені здалося знайомим. Це була Вікторія Сєчина, ми пригадали она одну. Це було щемко — я розплакалась. Тепер ми переписуємося, вона мешкає в Кіровоградській області, кличе в гості. Але це складно логістично: я рахувала, може зайняти дві доби. Тому зі свого боку пропоную візит до Ужгорода, де у якості бонуса — можливість виспатися у безпеці і на вікенд поїхати погуляти за кордон, до Кошице, що за дві години від нас.
«Я відчуваю себе українкою»
Дослідження свідчать, що до повномасштабного вторгнення українці більше ідентифікували себе через рамку регіональної ідентичності. Після 2022 маятник хитнувся в бік національної приналежності. Так і Анжела Бабкіна на питання, хто вона більше — донеччанка чи вже прикипіла до Ужгорода, відповідає: «я — українка». З розмови чути, як вона вболіває за рідний край. Водночас, у рівні з місцевими обурюється і закипає, наприклад, коли бачить загрозу для історичного спадку Ужгорода через спроби бездумної сучасної забудови.
– Мені дуже подобається Закарпаття і Ужгород, але від того я не відчуваю своєї відокремленості від Донбасу. Мені здається, що таке поєднання надає перевагу, бо я можу порівнювати, взяти свій досвід і принести його сюди, щоб тут було краще. І навпаки, запозичити собі щось таке, що мені подобається з місцевих традицій чи якихось особливостей локального менталітету.
Серед яскравих прикладів наводить звичку «східняків» спішити та бігати за автобусами. Тоді як закарпатці схильні до більш розміреного життя, в якому завжди знайдеться час для паузи за чашкою кави.
– Згадую ситуацію, свідком якої я колись стала. Лікарня, черга людей, виходить медсестра і хтось піднімається, щоб увійти до кабінету. Медсестра каже: а лікар пішов на каву. І на це ніякого обурення, суцільне розуміння: ну так, кава — це святе. Здається, всі справи тут вирішуються за кавою. І якщо тебе покликали на каву, то це про рівень довіри до тебе, що у тобі зацікавлені. Тому відмовляти не можна, хоча саму каву ти можеш зрештою не пити, — резюмує Анжела Бабкіна.
А ще додає, що досить легко занурилась в життя нового після переїзду міста. Сама не стикалась з дискримінацією через свою донецьку прописку, хоча знає, що такі випадки були. В Ужгороді вона швидко знайшла роботу — пройшла конкурс і зайняла посаду в органах місцевого самоврядування. У 2015 році разом з однодумцями створила організацію «Закарпаття-Донбас». Це дало можливість активно включатися в життя громади, підсилювати голос земляків і впливати на рішення.
– Наприклад, коли ми говорили про права голосу переселенців на місцевих виборах, Ужгородська міська рада, перша з усієї України, звернулася до Верховної Ради, щоб там підтримали законопроект, який уможливлює право голосувати не за пропискою, а за фактичним місцем проживання. Ми говорили про трудових мігрантів, не тільки про переселенців. Наш бекграунд, зрештою, приніс користь і в ширшому сенсі, а не лише для нас самих.
Іноді краща подяка – це коли тебе не помічають і проходять повз
Робота з людьми — це та сфера, де багато переживань, емоцій, виснаження, чужого болю, який впливає на тих, хто допомагає. І набагато рідше долітає позитивний зворотній зв’язок і подяка. Анжела Бабкіна має щодо цього цікаву думку, яку колись запозичила на тренінгу у Батумі.
– Оскільки я працювала в соціальній службі, у мене були такі ситуації, і мене зачіпало — хіба це проблема для людини, подякувати та привітатися. Але тренерка сказала нам важливу річ: той, хто допоміг іншому вибратися з болота, назавжди буде асоціюватися з тим темним періодом життя. Наприклад, після вашого втручання і зусиль людина прийшла до тями, налагодила справи, але коли бачить вас на вулиці, ніби не упізнає, ігнорує. Експертка пояснила, що коли така людина іде і дивиться крізь вас, це дуже добре. Бо ви зустрілися з нею тоді, коли їй було дуже складно і ви для неї назавжди тригер тих спогадів. А коли вона починає жити наново, «коробочка» минулого закрилась. Але ви теж є в тій «коробочці». Тобто це не невдячність, а свідчення вашої професійності, того, що ви змогли для неї зробити. А от коли ви бачите людину, яка валяється десь під парканом брудна, її дітей забрали, роботи нема, але вона радо вітається з вами і питає, як ваші справи, це значить ви професійно нічого не досягли. Краще хай вас не впізнають, але натомість людина демонструватиме реальні зміни, — цією своєю знахідкою Анжела Бабкіна і сама ділиться з людьми, передаючи те, чому колись навчилась сама.
Громадському сектору ніколи не бракуватиме роботи
Уміння відновлюватися і набиратися сил — одна з важливих навичок для тих, хто присвячує себе людям. Якою би оптимістичною та енергійною не була людина, настають моменти, коли накочує втома чи смуток. Як наприклад, наприкінці кожного серпня, який для Анжели Бабкіної — чергові сумні роковини, коли вона була змушена покинути рідну домівку. У цей час, чи у моменти виснаження, вона виходить прогулятись старою частиною Ужгорода.
Перед очима розстилається тисячолітнє місто, маленьке, але таке, що зберігає в собі сліди давньої історії. Ступає бруківкою і думає про людей, які колись тут ходили чи їздили, милується природою, де завжди щось квітне. Неспішно п’є каву в улюбленій кав’ярні і таким чином поступово розганяє похмурі думки і видихає, щоб знову взятися за улюблену справу.
– Завжди для правозахисників буде знаходитися робота: хтось у ньому зазнаватиме дискримінації, хтось потребуватиме відновлення документів, завжди будуть люди, яким бракуватиме знань, – каже пані Анжела про цей неідеальний, але єдиний, який у нас існує, світ. Про світ, який вона потроху змінює своїми щоденними справами.
Матеріал підготовано у межах проєкту, який Київський хаб прав людини реалізує спільно з Центром громадянських свобод, Норвезьким Гельсинським комітетом за підтримки уряду Норвегії.
