У сороковий за ліком квітень від катастрофи на Чорнобильській атомній станції Україні доводиться докладати зусиль, щоб показати світові загрозу, яку становлять дії російських військових на атомних об’єктах. Про це, а також про досвід окупації ЧАЕС та атомної електростанції в Енергодарі, про вплив Росатому і позицію та роль МАГАТЕ говорили учасники дискусії «Від мирного атому до ядерної загрози: аспект людського виміру». Подію організував Київський хаб прав людини у межах виставки «Чорнобиль. 40 років по тому. Історія яка зобов’язує». Модерувала розмову правозахисниця і співзасновниця організації ЮрФем Лариса Денисенко.
Коли росіяни на початку вторгнення захопили ЧАЕС та ЗАЕС, світ не дуже зрозумів, а у чому власне небезпека. Первісний шок від вторгнення на континенті минув, героїчні історії перестали вражати і ось вже знову перед українцями стоїть задача: як донести до широкої спільноти інформацію про ту небезпеку, яка не стала меншою від початку повномасштабного вторгнення?
Але головне, що губиться за зменшенням уваги зовні, це долі людей, які прийняли перший удар на себе, а також тих, хто з різних причин продовжує залишатися у ситуації ризику.
— Безпрецедентним у перші дні окупації було те, що на Запорізьку атомну станцію зайшло понад півтисячі військових. Вони перетворили об’єкт на базу, позабирали у нас приміщення. У сусідньому з тим, де я працювала, проживали росіяни — вони там спали, їли, прали, готували. А це взагалі не дозволено на такій станції. Вони зберігають зброю, важку техніку і в турбінних залах та під естакадами, ховаються за людьми, за звичайними працівниками, — розповідає про окупацію Христина Левченко, голова організації молоді Атомпрофспілки, яка тоді працювала на ЗАЕС, а потім виїхала з Енергодару.
Вона акцентує увагу на тому, що персонал електростанції має кваліфікацію, яка здобувається роками. Серед 11 тисяч співробітників — 159 ліцензованих фахівців, більшість з яких зуміли виїхати і лише 22 підписали контракти з Росатомом. 15 людей відмовились від співпраці, але залишаються в місті.
— Чому вони залишились? Тому що не всім дозволили виїхати. Ліцензованому персоналу було важко виїжджати звідти: люди пробували не один, і не два рази. Деяким доводилося вигадувати історію, що вони торговці, які мають дитячі магазини і забивали свій телефон фотографіями іграшок, щоб це довести. Їм категорично не можна було казати, що вони є працівниками атомної електростанції, — пояснює Христина Левченко.
Саму відмову від підписання контракту з Росатомом окупанти трактують як щось підозріле: раз не погоджуєшся з цим, значить маєш якісь заперечення загалом. І так співробітники станції опинялися серед заручників росіян — їм висували звинувачення «тероризмі», «шпигунстві» та інших вигаданих «злочинах».
Сьогодні задля того, щоб ці люди опинилися на волі, Атомпрофспілка надсилає численні звернення до МАГАТЕ, Global Alliance Industrial, Міжнародного Народної організації праці та інших. Складність ситуації полягає в тому, що механізму звільнення цивільних заручників і досі не існує. Тим часом, 37 співробітників станції досі чекають на звільнення.
— Жити в окупації дуже складно. Як і працювати на об’єкті, де на персонал взагалі не повинен створюватись тиск. А й він є, тому що вони бачать військових щоденно, бачать зброю. Співробітники не мають права користуватися телефонами, не мають права брати назовні навіть блокнот. Бо окупанти хвилюються, що таким чином ті можуть винести якусь важливу інформацію, — каже Христина Левченко.
Для співробітників ЧАЕС так само стало шоком те, що російські окупанти увійшли на режимний об’єкт і погрожували зрівняти його з землею. Вони утримували персонал понад 1100 годин або ж півтора місяці, розповіла Вікторія Старинщак, голова громадської організації «Родини полонених захисників ЧАЕС», Об’єднання полонених і зниклих безвісти «Живі серця». Вона — дружина полоненого, якого неймовірними зусиллями вдалося витягнути з полону. Як співробітницю станції її дуже лякали дії росіян, бо добре знає небезпеку, яку ховає в собі Прип’ять. Вона бачила як ті піднімають пил, як поводяться у навколишньому середовищі.
— Ми бачимо, в якому стані повертаються з полону, кого вдається визволити. В нас хлопці, до повномасштабного вторгнення, всі були здорові, як то кажуть, «аполони». Зараз повертаються — 50 кг ваги, дуже багато захворювань. Більшість, на жаль, отримали травми, які не лікуються, мають групу інвалідність. На жаль, двоє захисників ЧАЕС повернулися на щиті. Нам вдалося повернути більшу частину нацгвардійців, але ще залишаються наші люди в полоні і їх дуже важко повертати, — каже пані Вікторія.
Олександра Романцова, виконавча директорка Центру громадянських свобод звертає увагу на те, що атомники в умовах окупації фактично позбавлені права вибору. Росіяни їх ставлять у ситуацію, де на одній шальці терезів лежить співпраця, а на іншій — життя, їхнє та рідних.
— Якщо в юридичному полі говорити про те, що відбувається на ЗАЄС, то йдеться про формування доказової бази вчинених воєнних злочинів та злочинів проти людяності стосовно сімей атомників і до них самих. Міжнародний кримінальний суд постійно отримує від нас свідчення. Наша задача — максимально всім пояснити, наскільки це складно і небезпечно — працювати у таких умовах. І те, як нам потрібно берегти людей, і водночас домовлятися і тиснути на Росію з усіх боків, щоби кожен, хто є там, уцілів. Бо ми вже бачимо випадки, коли повертаються на щиті — це стосується і нацгвардійців, і цивільних, — розповідає Олександра Романцова.
Другий напрям, у якому задіяні правозахисники — активна робота задля того, щоб витіснити Росатом з бізнес-товариства і зробити його недоторканим для всіх, хто дбає про свою репутацію в світі. Адже, на тлі своєї співучасті в окупації атомних об’єктів, ця структура продовжує демонстративно імітувати турботу про безпечний розвиток галузі і все ще присутня як потужний гравець на ринку.
Маргарита Раєць, заступниця Генерального директора ДСП «Обʼєднання «Радон», радниця Голови Державного агентства України з управління зоною відчуження, звертає увагу на те, що Росатом і досі має вагому позицію у МАГАТЕ — Росія не виключена з Ради керуючих, та суттєво впливає на фінансування організації.- Ну, на жаль, ми багато часу втратили, поки росіяни створювали своє залізне лобі в МАГАТЕ, в ООН, інших інституціях. Зараз нам усім потрібно активізуватися спільно з державними структурами, об’єднуватися з громадськістю, з представниками бізнесу, їздити по світу, представляти позицію України і називати речі своїми іменами за кордоном. А також розробляти нові політики на випадок нападу на інші наші станції. Бо те, що відбувається на ЧАЕС і ЗАЕС — це кейси і для нас, і для всього світу. І, звісно, треба нам бути проактивними та не забувати головний урок Чорнобиля. Бо поки виходить так, що ми його, на жаль, не вивчили. Йдеться про глобальний урок, про те, якою є ціна саме людської помилки, — додає Маргарита Раєць.
Подію організував Київський хаб прав людини разом з Центром громадянських свобод та Норвезьким Гельсінським комітетом за підтримки уряду Норвегії.
