Робота громадської організації — це як комп’ютерна гра. Спочатку тобі допомагають наявні знання і життєвий досвід, аж раптом ти застрягаєш на певному рівні, і не можеш його пройти чи перескочити на інший. Бо щоб масштабуватися, подолати виклики і перешкоди бракує знань. І саме у цей момент з’являється внутрішній запит на навчання і професійний розвиток.
Потреба нових компетенцій у 2025 році привела на курс «Спроможні діяти» Владислава Єщенка, співзасновника і головного виконавчого директора благодійної організації «Побачимо перемогу». Каже: ми «полювали» за таким навчанням і воно виправдало очікування.
Сьогодні організація опікується українцями, які пережили травматичну втрату зору — повну або часткову. Окрім безпосередньої цільової допомоги команда вкладається також у просвітництво і тим самим розвиває безбар’єрність у суспільстві. А рушієм цього всього, найперше, є персональний досвід самого Владислава Єщенка помножений на його енергію, оптимізм та здатність бути опорою для тих, хто цього потребує.
Власний досвід як ключ до розуміння іншого і вміння допомагати
Владиславу було 16 років, коли він переїхав до звільненого від росіян Слов’янська з окупованої Горлівки. У 2014 році, на самому початку. не дуже розумів, що відбувається – спостерігав за “войнушкою” і за тим, як діди однолітків «виходять на вулицю в куфайках з двухстволками». У наближенні випускного зрозумів — потрібно думати про те, що отримати атестат, який дасть змогу навчатися далі. Але що з ним робити, якщо там буде двоголовий герб? Отже визріло рішення рухатися на територію, що підконтрольна Україні.
—- Ми з однокласником перебралися до Слов’янська, і там я почав усвідомлювати ситуацію. Тоді я чітко відчув різницю між тим, що відбувається на звільненій території, і там, де перебувать ці незрозумілі «чебурашки». У свої 16 років я зрозумів, де добро, а де зло, — каже Владислав Єщенко.
Слов’янськ зустрів тепло і невдовзі став рідним — Влад згадує, що посеред навчального року йому вдалося легко влитися у клас, а оточуючі огортали увагою та допомогою. Каже, що хотів би повернутися саме в це місто, а не в рідну Горлівку, і щоб воно було відновлене.
Персональний досвід внутрішньо переміщеної особи сформував передумови для того, щоб допомагати іншим — таким само переселенцям, які втратили все, вириваючись з окупації.
— Мабуть, дев’ять із десяти людей, які займаються волонтерською діяльністю чи громадськими ініціативами, самі найперше є тією цільовою аудиторією, яка колись потребувала допомоги. Коли я став ВПО, мій батько залишився без свого бізнесу і фактично, наша сім’я втратила все. На собі я знаю, як це, коли не вистачає коштів на те, щоб купувати собі щось необхідне. І коли ти дякуєш зі сльозами на очах за дві-три якихось нові кофтини.
Владислав наголошує: щоб чогось добитися тоді, треба було докладати незмірно більше зусиль. Бо до 2022 війна торкалась значно меншої частини людей. Лише коли це горе охопило всю країну, звичка підтримувати одне одного поширилась повсюдно.
— Зрештою, після переїзду потроху відновився, родина стала на ноги і тоді взялися допомагати іншим людям, які виїздили з окупованих територій. Ми підхоплювали їх, розповідали, де яку допомогу можна знайти, до яких організацій варто звернутися, — додає Владислав. У періоди після виїзду з Горлівки він встиг долучитися до команд організацій «Право на життя» та People in Need, намагався відстояти перебудову гуртожитка для потреб ВПО.
А у 2021 році почав займатися гуманітарним розмінуванням у складі організації HALO Trust.
«Створили» організацію за 5 хвилин
Коли почалося повномаштабне вторгнення, Владислав Єщенко долучився до окремого 104 батальйону оборони міста Бахмут. Взяв собі позивний «Самурай». З огляду на досвід розмінування став сапером. У серпні 2022 року знешкоджував протипіхотні міни — ті здетонували, унаслідок чого чоловік втратив зір і частково слух.
Його історію підхопили медіа. Допомагати молодому бійцю зі складним пораненням взялися волонтери і тисячі небайдужих по всій країні, жертвували кошти на відновлення. Поза тим, бракувало інформації, а найперше — цілісного механізму підтримки людей, які через травму втратили зір. Владиславу разом з найближчим оточенням доводилося самотужки розбиратися і шукати можливостей, щоб не тільки відновитися, а й зрештою, повернутися до повноцінного життя.
— Поступово я та моє близьке оточення стали тими, хто володіє інформацією. Я дав низку інтерв’ю, ще будучи в шпиталі, після чого до мене почали звертатися люди, що опинитися в подібній ситуації. Питали, як їм краще чинити і що робити, — розповідає Владислав.
Треба було шукати системних рішень, бо неможливо відповісти на всі запити. Сама ж ідея створити організацію народилась спонтанно, під час телефонної розмови з Артемом Пахомовим, майбутнім співзасновником «Побачимо перемогу».
— Ми думали, як систематизувати знання і канали допомоги, бо в державі немає нічого, де б люди могли розраховувати на якісну та сталу підтримку. І раптом у розмові пролунала фраза: «Так давай було зробимо організацію». Ну, так, у нас нема досвіду, але у кого він є? Так, за 5 хвилин ми ухвалили рішення, що організація буде.
Від початку спиралися на допомогу друзів та знайомих. Дружина Артема створила логотип та айдентику, Артем розробив першу версію сайту. Бухгалтерський облік вів волонтер. Півтора роки організація працювала без адміністративних витрат і водночас сформувала ядро команди. Але разом із ростом одного лише ентузіазму забракло — виникали напрямки, які потребували фахівців та ресурсу. Зі збільшенням команди треба було розвивати управлінські процеси, виходити на інший рівень фандрейзингу та організаційного розвитку загалом.
— Наприклад, у мене закінчились кошти на цільову програму для забезпечення людей білими тростинами. І я не знаю, де на це знайти гроші. І я не зміг знайти відповідь на це питання на основі інформації у вільному доступі чи власних здібностей.Тоді я йду і шукаю тих, хто знається на тому, як залучати кошти. Потрібно йти до тих, хто не просто навчає, а хто використовує ці знання на практиці. Ось так ми і знайшли Київський хаб прав людини.
Владислав Єщенко каже, що йому притаманно вчитися на власних помилках, але упевнений, що за 3,5 роки існування організації їх не було. Так, могли діяти швидше, або ж якісніше, однак цінність «Побачимо перемогу» якраз у тому, що кожен крок і кожен здобуток — прожиті і досягнуті власними зусиллями.
—- Мені потрібно було проходити все самостійно, без досвіду чи сторонньої підтримки. Усе, чого ми досягли, зроблено власними руками — це цілком моє дітище. Як у справжнього самурая немає цілі, але є шлях. Я іду його через свою організацію і роблю це, як вважаю, без помилок. Все, що повинно було відбуватись, сталося саме так, як мало бути.
Навчаюсь сам, навчаю інших
Просвітництво — один з ключових напрямків організації «Побачимо перемогу». У 2023 році тут започаткували окремий проєкт, у межах якого навчають співробітників державних установ та підприємств, які надають послуги населенню. Тренінги щодо доступності і безбар’єрності вже пройшли представники Національної поліції, ЦНАПів, команда Інституту ім. Богомольця. Працюють також з дітьми у школах — цю ініціативу підтримала і допомогла розвинути депутатка Верховної Ради Анна Пуртова.
Владислав Єщенко пригадує перший візит до вихованців гімназії. Команда боялась і не розуміли, як діти сприймуть знання, з якими вони прийшли.
— Тоді була тривога і ми проводили заняття в укритті. Діти були настільки зацікавлені, ставили безкінечну кількість питань, що ми зрештою зрозуміли — потрібно продовжувати. Наприклад, нам ні у дитинстві, ні на жодному етапі життя, не розповідали про те, як правильно і чому це потрібно знати. Але коли ти приносиш з собою Барбі з білою тростиною або в кріслі колісному, даєш нею погратися, то вони починають цікавитись. Через гру образ стає частиною їх життя, тим, до чого вони доторкнулися. І коли стикаються з людиною на вулиці, це не стає чимось дивним, — пояснює Владислав.
Команда «Побачимо перемогу» робить знання прикладними і доступними, обирає стиль взаємодії, для якого притаманна чесність, рівність і гумор замість менторського тону і формальностей. Бо ключова мета — не провести черговий тренінг з доступності, а добитися системних змін у мисленні людей і розуміння потреб інших.
– Нам не вистачає обізнаності у питаннях коректної комунікації, розумінні, хто така маломобільна група населення, хто такі ветерани, хто такі люди, які відрізняються від тебе хоч чимось. Ми знаємо тільки про подібних собі, а про тих, хто має певні відмінності, не знаємо нічого. Через це нам доводиться переписувати застосунки, громадські ініціативи, закони, допрацьовувати фізичні елементи доступності. Потрібно, щоб це змінювали люди, які розуміються у питанні, а не просто прочитали брошурку з державно-будівельних норм.
Технології — у майбутньому, підтримка — тут-і-тепер
Фокус уваги організації переважно сконцентрований на підтримці тут-і-тепер для тих, хто цього потребує. Забезпечити максимальне збереження зору там, де це можливо. Допомогти з реабілітацією, хто безповоротно втратив здатність бачити. На ці потреби збирають кошти, забезпечують індивідуальний супровід. Водночас, команда стежить за тим, як у світі працюють над створенням цифрового зору. Готової технології поки не існує, але є небезпідставні сподівання на те, що вона з’явиться за кілька років.
— У 2023 році ми уклали меморандум з інститутом Мігєля Ернандеса в Іспанії, який працює з технологією біонічного ока під назвою Картівіс. Триває друга стадія клінічних випробувань: людям встановлюють імпланти і відслідковують, що відбувається. З наукової точки зору прогрес колосальний, але з точки зору людини це поки не дає їй нічого. Паралельно ми стежимо за подібними розробками, які напрацьовує Ілон Маск, але інформацію про те, що там відбувається, тримають у таємниці, — ділиться Владислав, і наголошує, що головний фокус організації — на діях і конкретній допомозі. Бо українські хлопці і дівчата травмуються зараз і підтримка для них важлива у моменті.
Варто вірити в людей і давати їм шанс
В особистому вимірі Владислав Єщенко керується тим, що людині завжди варто давати шанс. Легко бути на боці «хорошої людини», але так само просто розчаруватися в ній, коли та змінюється під тиском обставин. Але так само обставини здатні підштовхнути до змін і тих, від кого всі відвернулися. У якості прикладу Владислав згадує родинну історією, якою пишаються всі його близькі.
— Мій рідний дядько ніколи не був громадським діячем, але має дуже велике серце. Колись на лавці біля під’їзду він побачив людину, яка замерзала і просила про допомогу. Було зрозуміло, що той чоловік має великі проблеми з алкоголем. Дядько сказав, що є два варіанти: або пляшка зараз, або завтра вони зустрічаються на цьому ж місці і в цей самий час та їдуть разом у лікарню. І людина використала цей шанс наступного дня. Чоловікові ампутували пальці на ногах через гангрену, але він вижив і зрештою повністю вилікувався. Мій дядько підтримував його родину матеріально і морально, допоміг випірнути з прірви. На сьогодні порятований ним чоловік — військовий, боронить країну. Він повністю відновився, повернувся до повноцінного життя. Я думаю, варто вірити в людину, а чи скористається вона твоєю допомогою, чи ні – винятково її вибір.
Залишатися справжнім, знаходити сили та змогу вірити в себе, а не віддавати на поталу іншим вирішувати, хороша ви людина чи погана — ось що важливо для самого Владислава. Лише тримаючись власної справжності, переконаний він,можна нести правду, добро і світло навіть через найчорнішу темряву.
Матеріал підготовано у межах проєкту, який Київський хаб прав людини реалізує спільно з Центром громадянських свобод, Норвезьким Гельсинським комітетом та за підтримки уряду Норвегії. Висловлюємо подяку Центральній бібліотекці ім. Т. Г. Шевченка для дітей м. Києва за сприяння у записі інтерв’ю.
