На цьогорічному фестиваль «Протасів яр» пам’яті Романа Ратушного Київський хаб прав людини представив виставку візуального мистецтва за права людини «Перекладу не треба». А також провів однойменну публічну розмову за участі митців, які власне і створюють плакати та ілюстрації , що є потужним інструментом адвокації та боротьби, в тому числі, за кордоном.
Чи справді візуальне мистецтво не потребує перекладу і є максимально зрозумілим для людей звідусіль? Чому люди за кордоном схильні підтримувати митців і реагувати на їхні правозахисні ініціативи? Яке значення має контекст і чи завжди ідея буде першою за матеріал її втілення?
У події взяли участь:
Анна Бєжан, арт-директорка міністерства закордонних справ України, експертка з візуальних комунікацій у Центрі Громадянських свобод та Київському Хабі з прав людини.
Вальдемар Клюзко, митець, автор вуличних плакатів на акціях нагадування про військовополонених Маріупольського гарнізону, всіх полонених і безвісті зниклих захисників України.
Зінаїда Аверіна, співорганізаторка руху “Люди з картонками”.
Катя Сита, співзасновниця першого фестивалю колажу CUTOUT COLLAGE ART PROJECT, мисткиня, менторка, популяризаторка колажу в Україні та світі.
Зібрали для вас вибрані думки з розмови:
Світлини з акцій руху “Люди з картонками”
Про права людини в контексті війни
Анна Бєжан: Я почала задумуватися про права людини, коли почалася повномасштабна війна. Раніше я про це не думала так глибоко, зокрема тому, що у 2014 році ще була дитиною.
Для мене війна — це не щось, що забороняє права, але це те, що навпаки дало поштовх про це думати, боротися за це. І, мені здається, що боротьба надихає на боротьбу. Наприклад, «люди з картонками» надихнули нас робити плакати для про Путівник з прав людини.
Зінаїда Аверіна: Дуже цінно почути, що наш рух також надихає інших. У липні минулого року ми боролися за права українців на європейський розвиток. Щоби рухатись в сторону, членства в Європейському Союзі і жити в державі, де функціонують інституції. Але сьогодні на порядку денному так само залишається багато питань, які треба тримати в фокусі уваги. Тому ми залишаємося у якості watch dog’а.
Вальдемар Клюзко: Найважливіше — бути об’єднаними. І коли ми об’єднані, ми непереможні. Якщо порушуються права когось конкретно з нашої громади чи спільноти, і вся громада включається в захист, тоді будь-яку проблему можна вирішити.
Роботи Вальдемара Клюзка на вуличних акціях на підтримку звільнення захисників Маріуполя
Про візуальний образ як універсальний спосіб говорити про важливе
Катя Сита: Мій досвід каже, що мистецтво — це емоційний інструмент, коли звичні образи викликають певні емоції. Українці зараз відчувають ширший спектр, в тому числі, багато болю. І це треба показувати в країнах, де люди втомилися вже чути про війну і намагаються не взаємодіяти з тим, що викликає в них негативні емоції. Тому навіть в мистецтві інколи доводиться маніпулювати, щоб зачепити глядача і потім з ним спілкуватись через образи.
Наприклад, коли ти приїздиш в Париж, там зовсім інша атмосфера і вони максимально не хочуть занурюватися в наші проблеми. За цих умов достукатися — ціла задача і дипломатія. Ти зобов’язаний бути максимально щирий і бути відкритим до того, що реакція може бути будь-яка.
Часто люди в інших країнах думають, що митці роблять якісь акції тому, що мають свій персональний інтерес і когось з близького оточення у полоні. Але все міняється, коли вони бачать, що тобі болить. Що ти безкорисливо вкладаєш сили у те, щоб незнайомі тобі люди, яких насильно утримує Росія, перестали страждати. Тоді іноземці починають включатися, допомагати з поселенням, підтримують наші поїздки в інші міста, оплачують квитки і поселення.
Анна Бєжан: Я насправді не згодна з тезою, що для мистецтва не треба перекладу. Я це зрозуміла, коли почала працювати з міжнародними аудиторіями і вивчати їх. Я побачила, наскільки в інших країнах багато особистого горя і трагедій. І що важливо, інших контекстів.
Я розділяю мистецтво і візуальну комунікацію, якою я власне і займаюся. І от вона завжди слугує якійсь конкретній цілі і є інструментом. І «переклад» мистецького твору відбувається саме за рахунок контексту. Якщо я достатньо добре вивчила контекст іншої спільноти чи держави, і змогла донести те, що мені потрібно, за допомогою візуальних образів, метафор, пасхалок, а реципієнт це зчитав, тоді можна вважати, що цей переклад стався.
Вальдемар Клюзко: Якщо працюєш в іншій країні, ти справді маєш вивчити її культуру, щоб говорити з ними на одній мові. Бо твої образи, які ти звик бачити з дитинства, вже так не працюють. Тож підготовка до серйозних комунікацій потребує часу.
Досвід всередині країни не такий, як ззовні. Я думаю, що варто говорити про контекст. Якщо в тебе є плакат і підійшла людина з питанням “А чого ви тут стоїте?”, ти маєш конкретно пояснити, що відбувається. І це вже не тільки про візуальний образ, а й про комунікацію. Бо люди не читають, навіть якщо текст перед ними, а отже задають питання про якісь очевидні речі, на які ти все одно маєш відповідати.
Колажі для акції “Будь ласка, звільніть пташок!”. Кураторка: Катя Сита
Про реальність, яка підказує сюжети і матеріали
Зінаїда Аверіна: У перший день акції руху «Люди з картонками» я ще не знала, що це стане настільки важливими подіями для мене. Тому, коли ми поверталися додому втомлені вночі, ми просто поклали наші перші плакати біля смітника. Зрозуміло, що на ранок їх забрали комунальники, і потім в мене не було часу робити нові.
У перші дні це справді було дуже спонтанне дійство із творенням написів. Коли вже підтягнулась наша самоорганізація, ми почали стежити, щоб не було якихось посилів, небезпечних з точки зору дестабілізації влади. Коли ми бачили щось про перевибори, повалення режиму чи проти персоналій, ми спілкувались з людьми і найчастіше такі плакати вдавалось прибирати.
Анна Бєжан: Історія кампанії для Путівника з прав людини почалась саме з матеріалу, на яку потім була нарощена ідея. І вийшла дуже класна кампанія, в якій мене підтримала моя рідна Харківська академія мистецтв, де я навчалась. Моя викладачка запропонувала подумати про якийсь спільний проєкт і запропонувала роботи своїх студентів, де вони відпрацьовували графічну техніку.
Отже, у мене з одного боку є ці роботи, з іншого — я дивлюся на мітинги з картонками, і раптом це поєдналося у плакат. Я відчувала, що оце якраз про знання контексту і про момент, у якому все відбувається.
В принципі, будь-який напис на картонці — це вже сам по собі культурний об’єкт і дуже потужний символ. Я подумала, що до персонажів на зображеннях можна додати картонки з написами про права людини у прив’язці до того, що ці персонажі роблять. І так у нас народився проєкт, який допомагає поширювати важливі знання.
Кампанія з просування Путівника з прав людини. Креативне виконання Анни Бєжан
Вальдемар Клюзко: Коли ми переживаємо війну і її наслідки, як то відключення світла, то це вивіляняє час для того, щоб вигадати щось цікаве. Коли у нас не було опалення і було дуже холодно, я зробив плакати з льодом. У крижані брили були заморожені букви, і фактично вони стали плакатами. Це теж привертає увагу.
Я сприймаю акції за звільнення захисників так, що от я сьогодні на останній акції, завтра всіх звільнять, і на наступні вихідні ми будемо святкувати, коли всі повернуться. Що ми розкажемо, як їх чекали. Але цього не стається. От і доводиться придумувати щось нове з вірою, що це спрацює наступного разу.
Виставка та публічна розмова відбулися у межах проєкту, який Київський хаб прав людини реалізовує спільно з Центром Громадянських свобод, Норвезьким Гельсинським комітетом та за підтримки уряду Норвегії.
